Олексій Шпичка

Автобіографія

Я народився в Києві, восьмого липня 1990р., в сім’ї шкільних вчителів, інтелігенція в першому поколінні. Батько став вчителем історії, а мама української мови та літератури. Мої батьки вихідці із сільської місцевості, зустрілись один з одним в столиці (Київ), приїхавши туди на навчання. У мене є старше на чотири роки сестра.

Незабаром після мого народження, було прийнято рішення про переїзд в село під Вінницею, звідки мій батько родом. Там я закінчив перший клас. Батьки вирішили, що соціо-економічну кризу в нашій країні (90-ті) буде легше пережити там. Батько працював у школі істориком і займався господарством, мати теж займалась господарством і нами.

В селі мені жилось добре. В нас була різна живність дома, від мала до велика, також були котики і собачка. Ми харчувались натуральними продуктами, я ріс в оточенні дуже гарної природи, на землі и чистому повітрі. По закінченню першого класу, батьки знову вирішили переїхати, на цей раз у Вінницю. Я був радий потрапити в місто.

В дитячий садок я не ходив, а в школу пішов на рік раньше. Я встигав по навчанню, але соціально мені було важкувато, боязно серед однокласників. В результаті, я залишився на другий рік в одному класі, так як не витягував шкільне середовище. Як і більшість людей, я не можу назвати себе однозначно благополучним чи ні. Було і добре і погано в різні моменти. Зате, я розумію ясно, що мій інтерес до психотерапії народився не на пустому місці.

В школі я був хорошистом, щось виходило, а щось ні. На мене ніколи не тиснули з приводу навчання дома. Я, якось, сам вчився в міру здібностей. Виходило в середньому на четвірки, з низхідним трендом під кінець школи. 

Автобиография

В мене були друзі в школі і дворі. Мені купили декілька велосипедів, було багато футбольних м’ячів. Домашній комп’ютер з’явився коли мені було чотирнадцять років, а інтернет в шістнадцять. Мої батьки … і тут мені якось важко підібрати точне слово, крутиться на язику або “часто” або “інколи” … сварились і конфліктували дома. Для мене малого це було занадто, я не витримував такої сильної вербальної агресії.

В свій час я усвідомив, що дитинство моїх батьків, якщо взяти тільки психологічний аспект, було складним. Вони 1955-го і 1954-го років народження. Знамениті психоаналітики, Джон Боулбі і Франсуаза Дольто, приблизно в цей час зробили свої відкриття про важливість прив’язаності дітей до мами, або іншої особи яка турбується про них, в перші роки життя. В той час люди не розуміли емоційних потреб дітей і ситуація дитячої травматизації справа звичайна і масова у всьому світі.

В звязку з травматизацією виникають небезпечні викривлення сприйняття реальності. Здатність бачити, чути, відчувати, довіряти, вірити в хороше порушується. Моїм батькам важко доводилось в сімейному житті, на жаль, і нам з сестрою діставалось нерідко. Схоже на те що, з такими психологічними даними не стукатись лобами було неможливо.

Звісно, це мало на мене руйнівний вплив. Звідси походять ті проблеми з якими я прийшов в терапію: комплекси сорому, вини, страху, занижена самооцінка, проблеми з вірою в себе, алекситимія, як нездатність розрізняти і усвідомлювати свої почуття. Занадто сильний стресс негативно впливав на мою когнітивну і пізнавальну діяльність.

Будучи спостерігачем, а інколи і участником конфліктів в сім’ї, в мене сформувався сильний комплекс рятівника. Спостерігаючи за тим, як мій дитячий світ тріщить по швам, я старався як міг допомогти вирішити проблеми своїх батьків, щоб врятувати свій світ. Я старався бути переговорщиком, перекладачем, говорячи по сучасному, фасилітатором і медіатором в стосунках. Дитина рятінвик.

У Вінниці я закінчив школу (2005), коледж (2008) і, що дуже важливо, трирічні курси англійської мови (2008). Коли мені було близько п’ятнадцяти років, я в мене з’явилася палка мрія виграти грін карту і поїхати до США. Цю країну було легко за-ідеалізувати. Я сформував мрію, яка давала мені надію на гарне життя. Я закохався в американську культуру через музику, кіно і відео ігри. Тому мені дуже хотілося вивчити англійську мову. Мама запропонувала мені записатися на курси англійської мови.

Ми так і зробили. Я потрапив в групу до Татьяни Свіченської, яка зіграла одну за найважливіших ролей в справі оволодіння англійською мовою. Заняття англійською – це була та діяльність, в якій я процвітав і відчував себе впевнено. Мені це було дуже потрібно. Мені дуже подобались результати. Я починав розуміти слова з пісень і, скоро, почав дивитись кіно в оригіналі. Це мене окриляло і давало сили жити.

В моєму житті з вісімнадцяти до тридцяти одного року явно виділяється три етапи, один чотирирічний і два по пять років. Я їх далі опишу.

Етап перший – з вісімнадцяти до двадцяти одного року

Здається, що у вісімнадцять років в мене з’явився новий рівень самосвідомості. Я почав шукати життєво важливих знань. Напевно, почав розуміти, що нікого врятувати не виходить. На той час в мене вже сформувалась занижена самооцінка. Окрім комплекса рятівника, я також набув сильні комплекси вини і сорому. Загальна емоційна подавленість, особливо подавлена агресія.

Я переживав хронічний стрес, регулярну фізичну втому і болі в різних частинах тіла, в спині, в ногах, головні болі і біль в очах. Стрес негатвино впливав на мислення і поведінку. Мені було важко вчитись і спілкуватись з людьми. Я був серйозно психологічно надломлений. Ніхто цього не помічав в моєму оточенні. Я поняття не мав, що я почуваю, які бувають емоції, як будувати стосунки.

Часта порада – “будь собою”, приводила мене в ступор, тому що я не знав хто я. Структура особистості була порушена в різних місцях, а необхідні базові особистісні якості заблоковані або не розкриті. Такі наслідки травмуючих подій. Я переїхав в Київ і поступив до ВУЗу на міжнародну економіку. Паралельно навчанню, я працював, і, що найважливіше, я багато вчився в рамках самоосвіти.

Мені потрібно було дізнатись як покращити свій психологічний і фізичний стан. Я так погано себе почував фізично і емоційно, що, з глибоким смутком, відмовив собі в мрії – поїхати в Штати на літо. Я думав, що я просто не справлюсь там, я в Україні ледь тримався. Я направив усі свої сили в навчання, ні, не по університету, це просто номінальна корочка, як виявилось згодом. Я читав багато книжок, статей, слухав семінари і лекції по історії, філософії, релігієзнавству, соціології, економіці, психології та іншим наукам.

Я знайшов людей, які займаються просвітою публіки по власній ініціативі. Я чотири роки наполегливої праці по самоосвіті, я прийшов до висновку, що мені варто зайнятись психологією.

Найважливішою людиною на даному етапі життя для мене став Володимир Михайлович Зазнобін. Він, на все життя для мене, залишиться найважливішим і найціннішим учителем і наставником. Він, разом із своїм колективом, зробив дуже багато, для того щоб такі молоді люди як я, і не тільки, отримали знання про світ і людство, які дозволяють знайти свій власний, творчий, конструктивний і індивідуальний шлях в житті.

Отже, за ці чотири роки я робив наступне. Три роки вчився на стаціонарі в ВУЗі, на четвертий рік перевівся на заочну форму, коли зрозумів, що економіка, це не те. Працював на повну ставку, на таких позиціях де був вільний час, левову долю якого я присвятив самоосвіті.

Другий етап – з двадцяти двох до двадцяти шести років

Знайома дівчина порекомендувала мені звернути увагу на гештальт-терапію. Я прочитав декілька книжок по ГТ і мені сподобалось. В двадцять один рік я поступив на програму підготовки гештальт-терапевтів. З економікою було покінчено, я вирішив зайнятись гештальт-терапією. Моє студентське життя продовжилось ще на шість років. Потім почалась приватна практика, але про це пізніше. Базовий курс триває п’ять з половиною років. Навчальна група працює по три дні кожні півтора місяці. 

Група виконує навчальну і психотерапевтичну функції. На групі опрацьовуються особисті історії кожного учасника, а також розвивається групова психодинаміка між учасниками.

Паралельно базовій групі, я проходив індивідуальну психотерапію, всього три роки, щотижня. Групову психотерапію півтора роки, раз в два тижні. А також пройшов чотири навчальні групи по спеціалізованим темам, також у форматі триденок, тривалістю від року до двох. Крім того, приймав участь один або декілька раз в рік у виїзній літній школі, яка називається гештальт інтенсив, по 11 днів кожна. Під час навчання на гештальт-терапевта, я також отримав другу вищу освіту по психології.

Ось ці, виходить, шість років, з 2011 по кінеуь 2016, я посвятив психотерапевтичній роботі над собою і психологічній освіті. Для того щоб забезпечити всі ці навчальні і терапевтичні проекти я працював на повну ставку весь час, аж до початку приватної практики. Через три роки від початку підготовки, я почав практикувати безкоштовно або за символічну ціну, для напрацювання досвіду. Це 2014 – 2016 роки.

Десь через три роки після початку терапії я зустрів свою майбутню дружину. Ми в стосунках вже дев’ять років. Відносини з Олею зробили мене мякішим, більше емпатійним, турботливим і спокійним. Мені вдалось зкоригувати свій тривожно-уникаючий тип прив’язаності блище в сторону довіри і безпеки. Це дуже позитивно відобразилось на впевненості в собі і почуттю захищеності. Оля, також, вирішила стати психотерапевтом.

Третій етап – з двадцяти семи до тридцяти одного року

В свої двадцять сім років, в 2017-му, я зайнявся розвитком приватної практики, як основний вид професійної діяльності. На цьому етапі я продовжував вчитись з інтенсивністю заходів в два рази менше, в порівнянні з першими шести роками, і фокус роботи змістився на отримання супервізій на свої роботи.

Це дуже важливий, відповідальний і хвилюючий етап в моєму житті. Прийшов час робити те, до чого я так довго і старанно готувався. Власне кажучи, за п’ять років я провів більше трьох з половиною годин терапії і консультацій, з плавним збільшенням кількості роботи від початку практики. Цікавою особливістю формування моєї практики було те, що в мене за весь цей час було від 40 до 50 відсотків англомовних клієнтів в практиці.

Це або носії мови, або ті, хто використовують її, як свою другу мову. Виявилось, що в місті Києві проживає досить багато англомовних людей. І в перші роки практики це мене значно підтримувало, так як в цій вузькій ніші, в мене було дуже мало конкуренції.

Початок приватної практики справа важка за визначенням, на мою думку. Перед цим, зазвичай, спеціаліст працює в якійсь організації, клініці або психологічному центрі. Де напрацьовується навичка, досвід та репутація. Я ж, пішов по більш складному шляху, і почав приватну практику зразу після звільнення з основної роботи, яка не мала ніякого відношення до психотерапії.

Психотерапевтична робота з людьми як професія займає багато часу та енергії для того, щоб налаштувати свій мозок на оптимальне функціонування. Часто опрацювання вражень від пятидесяти хвилинної сесії займала в мене наступні три-чотири години. Тоді, відносно невелика практика з десяти клієнтів для молодого спеціаліста насправді є повною зайнятістю, так як він опрацьовує та асимілює враження від зустрічей з людьми.

Так і я за ці п’ять років працював над розвитком свого терапевтичного ресурсу. Це були складні п’ять років. Вперше в житті я почав працювати на самого себе. Я помічав як, приблизно, з кроком в півроку мій внутрішній психічний простір трохи збільшувався, і це дозволяло мені більше пам’ятати про клієнта, краще його бачити і розуміти.

Ця робота потребує багато емоційних і когнітивних ресурсів і я не уявляю, щоб я міг її виконувати самостійно, без допомоги колег. Отримання достатньої кількості супервізій було для мене пріоритетним, на даному відрізку часу.

Я наповнився власною особистісною психотерапією раніше і тепер в мене з’явилося нове бажання і потреба обговорювати робочі моменти в моїй практиці з супервізорами. Це типова ситуація для всіх психотерапевтів. Початок практики завжди супроводжується регулярними супервізіями.

Десь в тридцять років ми з дружиною дозріли до того, щоб завести дитину. Ми довго йшли до цього рішення і виконали багато роботи над собою, свідомо, для того, щоб ця готовність з’явилася. Через декілька місяців ми станемо батьками. Ждемо з нетерпінням і хвилюємось.

Мені здається, я знаходжусь в гарному місці на своєму професійному шляху, вже багато чого зроблено, є напрацьований досвід, проведено багато роботи над помилками, пройшла ідеалізація професії і себе як цілителя, помічника або провідника. Крім подальшого розвитку практики, мене зараз цікавить розвиток своєї сім’ї та подорожі, хоча останнє стало важче реалізувати за останні декілька років.

17.04.2022

Хто на мене вплинув

Це ті люди, які на різних відрізках часу, приблизно з вісімнадцяти до тридцяти одного року, значно вплинули на мій особистісний і професійний розвиток. Це мої вчителі і наставники, в яких я навчився багато чого важливого в житті і професії. Я вдячний долі за те, що мій життєвий шлях перетнувся з цими людьми.

Олена Баєва

Гештальт-терапевт, супервізор, провідний тренер ВОППГП, психолог, педагог. Ведуча навчальних проектів 1, 2 і 3 ступенів, спеціалізацій “Гештальт-терапия з дітьми і сім\’єю”, “Теорія розвитку в Гештальт-підході: вікові кризи”, “Психологія фінансової поведінки”. Більше 20 років психотерапевтичної практики.

Сергій Ситник

Лікар-хірург, доктор медичних наук, професор, провідний тренер ВОППГП, гештальт-терапевт, супервізор. Автор та ведучий спеціалізації «Робота з психосоматичними розладами у клінічній гештальт-терапії». Понад 20 років психотерапевтичної практики.

Володимир Філіпенко

Лікар-психіатр, психотерапевт, гештальт-терапевт, супервізор, к.мед.н., провідний тренер МГІ, член професійної ради Товариства практикуючих психологів (гештальт підхід) та Московського Гештальт Інституту (МГІ). Доцент кафедри прикладної психології БДПУ ім. М. Танка (Мінськ). Сертифікат раціонально-емотивного психотерапевта Утрехтського університету (Голландія, 1993). Проходив спеціалізації з borderline психотерапії у Бельгії, Голландії та Німеччині. Понад 30 років клінічної (з них 15 років завідуючим відділенням неврозів у психіатричній клініці) та понад 20 років терапевтичної практики (Білорусь).

Олександр Моховіков

(1955-2015) – гештальт-терапевт, супервізор, провідний тренер МГІ, член професійної ради МГІ, віце-президент ОППГП. Лікар-психіатр, кандидат медичних наук, доцент кафедри клінічної психології Одеського національного університету ім. Мечникова, член Вченої ради Інституту екзистенційної психології та життєтворчості (Москва), член тренерської ради УСП. Національний представник України у Міжнародній асоціації превенції самогубств. Автор понад 200 наукових праць та монографій.

Алла Повєрєнова

Клінічний психолог, гештальт-терапевт, супервізор, провідний тренер ВОППГП та програми «МГІ». Президент ВОППГП з 2015р. Проводить програми підготовки «Теорія та практика сучасної гештальт-терапії» та спеціалізації: «Робота з кризовими станами та травмою у гештальт-підході», «Групова гештальт-терапія», «Екзистенційні аспекти гештальт-терапії». Понад 20 років психотерапевтичної практики.

Олена Калітієвська

Кандидат психологічних наук, провідний тренер МГІ, супервізор, гештальт-терапевт. Ведуча базових навчальних програм 1-2-3 ступені, автор та ведуча спеціалізацій “Гештальт-підхід у роботі з групами”, “Філософія гештальт-підходу” та ін. Більше 20 років психотерапевтичної практики.

Данило Хломов

Гештальт-терапевт, кандидат психологічних наук,

президент ОППГП (суспільства практикуючих психологів гештальт підхід), віце-президент АРГІ (асоціації російськомовних гештальт інститутів), директор програми МГІ (Московський Гештальт Інститут). Автор динамічної концепції особистості гештальт-терапії.

Алла Вишневська

Лікар-психотерапевт із більш ніж 30-річним стажем, гештальт-терапевт, провідний тренер МГІ, член Професійної ради МГІ та Білоруської профради. Багаторічний досвід роботи у відділенні неврозів та в приватній практиці. Ведуча спеціалізації «Клінічний підхід у гештальт-терапії». Керівник та ведуча базових програм, член орг. команди двох інтенсивів МГІ. Живе у Вітебську, працює у Білорусі, Росії, Україні.

Володимир Зазнобін

(1938 – 2018) – військовий моряк, інженер, пушкініст, соціолог, професор, доцент Санкт-Петербурзького державного університету. Представник авторського колективу «Внутрішній Предиктор СРСР», який створив десятки праць — від філософських до соціально-політичних; найвідомішими стали «Достатньо загальна теорія управління» (ДЗТУ) та концептуальний двотомник «Мертва вода». Один із творців Концепції Безпеки Суспільства, (Заочна зустріч).

Джордан Пітерсон

Канадський клінічний психолог, філософ, професор психології в Університеті Торонто та Гарвардському університеті. Автор книг по психологі], у тому числі світового бестселера «12 Правил життя. Проти-отрута від хаосу», (Заочна зустріч).

Вікторія Грінкевич

Практикуючий психолог, гештальт-терапевт, супервізор, провідний тренер ВОППГП, практика в методі гештальт-терапії з 1997 року, проведення програм підготовки з гештальт-терапії 1-2-3 ступенів, супервізорських та терапевтичних груп, керівник спеціалізації по роботі з групами.

Володимир Кулішов

Віце-президент ВОППГП, клінічний психолог, провідний тренер, член професійної ради, супервізор, гештальт-терапевт. Організатор інтенсивів та конференцій. Сфери діяльності: проведення навчальних програм з гештальт-терапії 1-2-3 ступені, спеціалізацій «Робота з психосоматичними розладами у клінічній гештальт-терапії», «Проведення груп», супервізія, терапія. Досвід індивідуальної та групової гештальт-терапії кризових станів, ПТСР з 1998р.

Кирилл Хломов

Доцент, кандидат психологічних наук, гештальт-терапевт, супервізор, провідний тренер МГІ. 20 років терапевтичної практики зустрічей, ведучий груп та тренінгів. Спеціаліст у галузях роботи з підлітками, роботи з волонтерами, роботи з командами та трудовими колективами (супровід змін), комунікативних навичок, самоменеджменту, соціального проектування. Старший науковий співробітник лабораторії когнітивних досліджень ІОН РАНХіГС. Керував Центром «Перекресток» МДППУ з 2010 по 2015 рік та Напрямком «Перекресток» ДППЦ ДОгМ з 2015 по 2017 рік.

Запишіться на консультацію або задайте Ваше питання
This site is protected by reCAPTCHA and the Google Privacy Policy and Terms of Service apply.